Біла Церква

Бі́ла Церква (рум. Biserica Alba) — село в Солотвинській селищній громаді Тячівського району Закарпатської області України.

Перша згадка про Білу Церкву як поселення Feyreghaz в історичних документах відноситься до 1363 р., хоча, за свідченнями істориків, тут знайдена стоянка раннього палеоліту (100 — 40 тис. років до н. е.). За сто метрів на північ від Білої Церкви, на південному схилі мисоподібного уступу — місцезнаходження мустьєрського часу. Документи археологічної експедиції (група археологів з Ужгородського національного університету у співпраці зі спеціалістами з Бухареста) показують, що на території села знаходилося дакійське поселення.

Перша легенда про походження назви «Біла Церква» походить від маленького храму на березі річки Тиси, пофарбованого в білий колір, де була зупинка подорожуючих, що йшли за сіллю в Слатіну.

Друга легенда свідчить, що село має назву від монастиря, що мав білі стіни, а на вищому березі Тиси здалеку видно, що він приваблює багатьох віруючих. Білі бороди і довге біле волосся старих ченців, ймовірно, сприяли цьому імені.

Село дістало назву на честь монастиря «Біла Церква», руїни якого збереглися до сьогодні на східній окраїні, і називаються Монастирище. Монастир східного обряду у Білій Церкві був споруджений ще у 1000 р. на високому пагорбі, що захищало тогочасних монахів від негараздів. Але війни, що переважно виникали у краї, поступово привели до руйнації монастиря. Засновницею монастиря вважають княгиню, яка була жінкою Драгома. Нині на тому місці, де колись був зведений цей найстаріший у Закарпатті монастир, стоїть хрест, який можна побачити здалеку.

У 1363 році король Людовик I подарував воєводі Сасу і його синам Балку, Драгу і Яношу.

Село було одним з найдавніших поселень у комітаті Марамуреш, і його назва, ймовірно, пов'язане з королівською каплицею.

З п'ятнадцятого століття є відомості, що згадують про існування монастиря, звідки назва місця — монастирського узбережжя. Цей монастир був відданий воєводі Валахії, Константіну Бринковяну (1668—1714), про написано на чашці з написом «dăruit de Vodă Brâncoveanu». Також в цьому монастирі, присвяченому Вознесіння Господнього, жив єпископ Йосип Стойка, і тут також було місце поховання єпископів комітату Марамуреш.

Руїни монастирських будов збереглися і до наших днів у східній околиці села, яка ще й тепер зветься «Монастирище». Довгий час село належало власникам Хустського замку. Всі його мешканці у XVIII столітті залишалися неписьменними. У документі 1751 року про це сказано, що жителі села «метрики не мають, бо не знають писати».

Церква Вознесіння Господнього. 1898.

У 1751 р. згадують дерев'яну церкву Вознесіння з недавно поставленою вежею, з усіма образами, з двома дзвонами, посвячену вікарієм Л. Бачинським.

Тоді ж згадують муровану церкву віком 700 (?) років, наполовину знищену водами Тиси, яку дала збудувати якась княгиня Драгома. Вдруге дерев'яну церкву згадано в 1801 р.

Зараз у селі стоїть мурована базилічна церква. Церкву повернуто греко-католикам у 1991 р. Останній ремонт проведено в 1993 р.

Збереглася легенда про давній монастир у Білій Церкві. Його збудували на високому березі ріки Тиси, щоб вода не знищила берег, і вода відступила. З часом монастир розібрали. Історичні згадки про монастир сягають XIV ст., а заснував його Драгомир із сестрами, які «фундували і Грушівську обитель». У 1788 р. монастир мав кам'яну церкву.

Свідки Єгови та православні. У наш час в селі Біла Церква налічується 2 комплекси залів Царства та 1 церква.